Признаюся, що мені давно не доводилося тримати в руках такої напрочуд доброї історичної монографії. Вона має всі формальні  ознаки наукової праці (поклики на архіви, список літератури і т.д.), але читається як  роман. Її автором є молодий американський історик Тімоті Снайдер, а називається вона «Ескізи з таємної війни: місія польського митця визволити Совєтську Україну» «Sketches from a Secret War: A Polish Artist’s Mission to Liberate Soviet Ukraine” (New Haven, London, 2005).  

Книжка є біографією Генрика Юзевського – польського митця й уродженця Києва, який переїхавши по революції до відродженої Польщі, з наказу і підтримки Юзефа Пілсудського став воєводою Волині й у 1928-1938 роках провадив там т.зв.«волинський експеримент». Суть експерименту полягала у підтримці українського національного відродження на Волині як підстави для польсько-українського зближення – при одночасному відмежуванні Волині від Галичини з її «шкідливим» (антипольським) українським націоналізмом. Більшість істориків сходяться на тому, що цей експеримент провалився і як доказ приводять українсько-польську різню 1943 року – котра відбулася не де-інде, а  власне на Волині.

Снайдер ревізує ці підручникові істини. Він пропонує вийти за межі польсько-українських стосунків й подивитися на «волинський експеримент з ширшої перспективи – перспективи політичної модернізації Східної Європи. По розпаду Російської та Австро-Угорської імперії, модерність тут виступала у формі  двох моделей – комуністичної і націоналістичної.  На загал ці моделі ворогували між собою, але час до часу вони творили дивні гібриди –такі  як СРСР чи повоєнну Польську Народну Республіку. «Волинський експеримент»  пропонував третю модель – ліберальну. Відповідно, Юзевський  пробував будувати на Волині  ані безкласове суспільство (як цього хотіли  комуністи), ані  інтегральну націю  (як цього хотіли націоналісти), а мультикультурну спільноту, в якій етнічні, мовні, релігійні та ін. різниці б не затиралися, а толерувалися чи навіть підтримувалися би. Це, як пише Снайдер, був мультикультиралізм avant la lettre, а польсько-українське поєднання було його неодмінною умовою.

Ліберальна модель не мала шансів, бо занадто багато було в неї ворогів. Доказом цього є доля самого Юзевського: його пробували вбити радянські агенти у 1932 р, українські націоналісти у 1934 р., польські націоналісти у 1942 р., польські комуністи у 1943 р., а гестапо у 1944 р. Коли у Польщі встановилася комуністична влада, він відмовився емігрувати на Захід, бо вірив, що комунізм от-от впаде.  Він переховувався у підпіллі аж до 1953 р., коли його арештувала  Служба безпеки. На щастя, арешт відбувся два дні після смерті Сталіна. Якби це сталося раніше, Юзевського напевно розстріляли б. А так його засудили на довічне ув’язнення. У 1956 році він попав  під амністію, й мимо свого слабкого здоров’я прожив ще 25 років. Юзевський помер у квітні 1981 р., коли у Польщі уже йшла антикомуністична революція. Коли б доля відвела йому ще десяток років, він дочекався би здійснення двох головних проектів свого життя – падіння комунізму та  польсько-українського примирення.

Як на мене, українська лінія в книжці Снайдера є найцікавішою. Серед іншого, вона ставить потребу корінного перегляду декількох традиційних сюжетів найновішої української історії. Вже після виходу з тюрми Юзевський написав спогади про  ті часи, коли був волинський воєводою, а навіть умудрився  надрукувати їх закордоном.  Він, однак, ніколи не признався – а комуністична Служба Безпеки цього ніколи не виявила – що у 1920-30-х роках був він був одною з головних фігур  шпигунської війни між Пілсудьским і Сталіним. У цій війні Україна була водночас і головним призом, і головною козирною картою. Кремль намагався використовувати українське питання як таран, яким мав намір пробити ворота польської фортеці і поширити пожежу комуністичної революції далі на Захід. Цій меті слугувала політика українізації 1920-х років. Більшовики розраховували, що під впливом радянської українізації західні українці захочуть від’єднатися від Польщі і перейдуть під руку Києва – чи то пак, Москви. Пілсудський пробував протиставили радянській українізації українізацію польську. Волинський експеримент мав переконати українців з  СРСР, що Варшава дбає про українців більше, аніж Москва. Снайдер не без гумору й іронії розповідає, як Юзевський на посаді волинського воєводи свідомо копіював радянську українізацію: скажімо, Харків запрошував українців зі Львова переїхати до УРСР і взяти участь у совєтській українізації – Юзевський привозив з Варшави до Луцька колишніх петлюрівських офіцерів і назначав їх на головні адміністративні посади у Волинському воєводстві.

У цій великій грі Москва виявилася вправнішим гравцем. У 1926 р., за десять днів до того, як Пілсудський внаслідок безкровного перевороту у Варшаві прийшов до влади, у Парижі був убитий його український союзник  Симон Петлюра. Снайдер не твердить категорично, що убивця Петлюри Самуїль Шварцбард був агентом НКВД. Можливо, Шварцбард дійсно хотів помститися за анти-єврейські погроми в Україні, а, можливо, вбивство Петлюри було від початку до кінця сплановане на Луб’янці – обидві можливості не виключають одна одну. Головними були не мотиви, а результат вбивства: петлюрівці були позбавлені свого харизматичного лідера, а Пілсудський – свого партнера у боротьбі проти Москви. У 1931 р. українські націоналісти застрелили у  Трускавці Тадеуша Голувка, близького приятеля Юзевського та  ще одного прихильника польсько-українського примирення у найближчому оточенні Пілсудського. Вбивство Голувка за своєю схемою і своїми наслідками схоже до вбивства Петлюри: навіть якщо організатори вбивства не були пов’язані з НКВД (вважають, що совєтський аґент таки проник в ОУН), треба визнати, що смерть Головка – одного з найбільших прихильників польсько-українського союзу– найбільше була на руку Москві.

Окрім організації вбивств, радянські спецслужби були успішними у подвійній грі і перевербовуванні чужих агентів. Юзевський займався організацією польської розвідки в Україні ще в часи першої світової війни, коли ще жив у Києві. Після переїзду до Варшави на початку 1920-х він продовжував розбудовувати свою агентурну сітку за допомогою колишніх петлюрівських офіцерів. Ще у 1924 р. вони донесли про існування в УРСР підпільного антикомуністичного Союзу Визволення України, який ніби-то  займається підготовкою всеукраїнського повстання проти Москви. У 1927 польська агентура встановили з Союзом контакти. НКВД дізналося про існування Союзу двома роками пізніше – тільки що в її документах ця організація фігурувала під назвою «Спілка». У вересні 1929 р. був заарештований її голова, Сергій Єфремов. Зізнання Єфремова співпадали з тим, що писала про Союз польська розвідка. Невідомо, чи НКВД мало доступ до польських звітів, і чи СВУ взагалі існувало – більшість істориків вважають її видумкою НКВД. Але не виключені інші можливості. Історія СВУ могла постати в агентурній боротьбі двох розвідок, кожна з котрих хотіла довести своїм господарям у Кремлі чи Бельведері, що вони не даремно їдять хліб. СВУ могла бути й «створена» енкаведистами як приманка, на яку попалася й українські націоналісти, і польські аґенти. І, нарешті, остання можлива версія: польські шпигуни в Україні насправді були перевербованими агентами НКВД. Пізніший (1977) підручник з історії КГБ твердив, що 90% усіх польських контактів в Україні перебували під контролем совєтських органів.

Снайдер не виключає жодної із цих гіпотез. Однак, якщо справа з антикомуністичним українським повстанням у 1920-х роках могла бути видуманою, то на початку 1930-х років вона почала набирати реальних рис. Поки у Харкові йшов показовий процес  над СВУ (9 березня – 19 квітня 1930 рр.), всю Україну покрила хвиля масових повстань проти колективізації, у котрій взяло участь понад мільйон селян. ГПУ доносило, що Українська РСР є найбільш бунтівливою совєтською республікою – а всередині неї найбунтівливішими є ті райони, що межують з польсько-совєтським кордоном.

Як історія зі СВУ, так і селянські антикомуністичні повстання зміцнили у свідомості Сталіна думку про існування прямого і безпосереднього зв’язку між Польщею, українським націоналізмом й українським селянством. Його переслідували спогади про польсько-совєтську війни 1920 р., коли головні битви велися на українській території. Тепер ж він боявся, що в розпал селянських повстань Польща знову вирушить на Київ, і польський похід приведе до окупації всієї України й Білорусії та поставить під загрозу Ленінград і західну частину Росії. Ці побоювання Сталіна не були безпідставними: у той час Пілсудський дійсно розглядав таку можливість. Але зваживши реальне співвідношення сил, а також надіючись, що СРСР впаде сам по собі, під вагою власних проблем, у червні 1930 р. він відмовився від нового київського походу.  Вирішальним чинником міг бути вік Пілсудьского: він старів і ставав хворобливим, й у нього не було уже того молодого живчику, котрий підбивав на масштабні авантюри на зразок київського походу.

Сталін, однак, міг і не знати, що Пілсудський вирішив спасувати. А якщо і знав, то навряд чи би це спинило перед початком нової хвилі терору в Україні. Він трактував кожну загроз своїй владі серйозно, ніколи нічого не забував і нікому не прощав. У лютому-березні 1930 р. за рішенням Політбюро у концтабори та на заслання у глиб Росії відправили бл. 90 тис. куркулів та поляків – що у випадку поляків було прикладом першої етнічної чистки у СРСР. Репресії, однак, мало помагали. Неврожай 1931 року змусив українських селян знову противитися реквізиції хліба. Бл. 125 тис. з них рятувалося втечею у міста. Ті ж, що лишилися, попали під першу хвилю голоду. Українські комуністи просили Кремль про зменшення розмірів хлібних поставок. Сталін залишався непохитним: він бачив в українській ситуації  руку Пілсудського, і боявся, що якщо ворог не буде знищений, Москва назавжди втратить контроль над Україною. Сталін вимагав нових репресій. Їхнім наслідком стала найбільша українська трагедія ХХ століття – голодомор 1932-1933 року – а також згортання політики українізації.

Снайдер розповідає й іншу частину цієї історії – ту, яка розвивалася по іншу сторону польсько-українського кордону і котра була безпосередньо пов’язана з Юзевським. Кремль пильно слідкував за ним: прізвище волинського воєводи час до часу виникало у звітах ЧК-НКВД-ГПУ, а «Правда» і «Известия» присвятили йому окремі статті, твердячи, що його метою є від’єднати Україну від Росії. І це не було газетною качкою: в одному із інтерв’ю польському журналісту він сказав дослівно: «з вікна свого кабінету (у Луцьку – Я.Г.) я бачу Київ». З Волині, нерідко – під прямим наглядом Юзевського – переправлялися польські шпигуни на совєтську сторону.

Свою головну битву проти Кремля Юзевський вів усе-таки по волинському боці польсько-совєтського пограниччя. Пілсудський відіслав Юзевського на Волинь з завданням завдати поразки Комуністичній партії Західної України (КПЗУ). Волинь не просто була базою українського комуністичного руху – вона була найбільшою більшовицькою фортецею у всій міжвоєнній Польщі: тут жило 16% всього населення, але зате припадало усіх 40% комуністичних акцій. КПЗУ на Волині мало дві найчисельніші групи підтримки. Першою були місцеві українські селяни. Вони не розуміли тонкощів діалектичного матеріалізму і були глухими до закликів про інтернаціональної солідарності трудящих. Вони добре розуміли, однак, заклики комуністів забрати землю у «польських панів» і віддати її селянам. Другою групою підтримки були міські, переважно молоді євреї. Багато з них прийшло до влади у партії після того, як у 1926 р. Сталін розпустив старе, українське «націоналістичне» керівництво, коли те наважилося ослухатися Кремля. Євреї-комуністи мали свої причини ненавидіти «петлюрівщину», а отже й Юзевського  – а це робило КПЗУ особливо ворожим до волинського воєводи.

У боротьбі з КПЗУ Юзевський, однак, не поставив на антисемітизм. Навпаки: він зробив все, щоб максимально наблизити до себе волинських євреїв, більшість котрих продовжувало жити традиційним релігійним життям і були далекими до комунізму та будь-яких інших «ізмів». З початком 1930-х років, коли на Волинь почали прибувати українські біженці з УРСР і розповідати правду про колгоспи і голод, популярність КПЗУ стала різко падати і серед селянства. Популярність Юзевському серед українців додали розбудова сітки «Просвіт» по селах та містах, а також його послідовна політика  українізації місцевої православної церкви.

Але тут у боротьбі за українські душі в Юзевського появився новий противник, сильніший за КПЗУ. Ним був український націоналізм. У 1934 р., коли сітка ОУН у Галичині була розбита арештами після вбивства польського міністра внутрішніх справ Пєрацького, українські націоналісти перенесли свою діяльність на Волинь. Хоча до цього часу Юзевському вдалося утримувати  поширення українського націоналізму через «сокальський кордон», тепер він виявився безсилим. Його власні здобутки обернулися проти нього: утворені за його ініціативою  українські школи й українська церква послужили готовою сіткою для поширення націоналістичних впливів.

Західноукраїнські націоналісти дістали несподіваного союзника – західноукраїнських комуністів. Після хвилі арештів КПЗУ була сильно ослаблена а тому шукала собі сильнішого союзника. Наприкінці 1930-х вона була офіційно розпущена Кремлем, тому була зовсім вільною у своєму виборі. Комуністи долучилися до націоналістів у боротьбі проти польської держави, а навіть перейняли їхні лозунги «Хай живе Україна, геть Польщу!». Зі свого боку, націоналісти теж не соромилися пристати до комуністичних акцій. Обидва угрупування вірили у неминучість української революції, котра була би водночас і національна, і соціальна. Снайдер звертає увагу на факт, що власне комуністи почали говорити про «остаточне вирішення» польського питання у Волині – пару років перед тим, як націоналісти «вирішили» це питання у найбільш брутальний спосіб у 1943 р. Дослідники українського націоналістичного руху у роки війни часто переочують факт існування в УПА сильного лівого ухилу. Те, що німці і православна російська церква на Волині у часи війни прирівнювали націоналістів до більшовиків, не так аж сильно розходилося з правдою.

Юзевський втрачав грунт під ногами. Його ненавиділи українські націоналісти й українські комуністи як польського воєводу, а волинські поляки й  польські праві партії  бачили у ньому масона й українського націоналіста (вони не могли простити йому, зокрема, він на одній з українських публічних акцій він встав під час виконання Шевченкового «Заповіту» – для них це було страшне приниження польської гідности).  Юзевсьому не довіряла армія й розвідка, а після смерті його єдиної опори, маршала Пілсудського, у 1935 р.  у нього майже не залишилося друзів у Варшаві. Після погрому українства в СРСР ідея використати Волинь як плацдарм для превентивного походу на Київ польських воєнних більше не цікавила. Навпаки, генеральний штаб був певен, що у майбутній війні протистояти Червоній армії прийдеться на польській території. У час, коли все польське політичне життя різко правіло, його лібералізм виглядав як екзотична рослина, пересаджена в суворі кліматичні умови. Нарешті, у квітні 1938 р. Юзевського повідомили по телефону з Варшави, що його  відкликають з Луцька і переводять воєводою у Лодзьке воєводство.

Звідси, а потім з Варшави йому доводилося спостерігати за крахом свого волинського експерименту, до чого по черзі доклався польський націоналістичний уряд зі своєю антиукраїнською акцією (1938-9), українські націоналісти зі своєю антипольською акцією 1943 р., та, зрозуміло, совєтська та нацистські окупації. Юзевський ще раз пробував зорганізувати польсько-українське поєднання – і не втратив віру у його можливість у майбутньому. Але чим ближче було до кінця війни, тим більше ставало зрозуміло, що повоєнна Польща докорінно відрізнятиметься від довоєнної – зокрема, для неї не знайдеться місця для українців. Юзевський детально звітував польському еміграційному урядові у Польщі про совєтські репресії 1939-1941 р., винищення волинських євреїв у 1942, волинських поляків у 1943 р. та антиукраїнську акцію «Вісла» 1947 р. 

Юзевський програв усі головні битви за Україну. Посмертно, однак, він виграв усю війну. Свою розповідь про Юзевського Снайдер завершує такими словами: «Якщо двадцять перше століття містить у собі якусь обіцянку для вільної Східної Європи, то це до певної міри є заслугою тих осіб та груп, котрі несли з собою альтернативний образ двадцятого століття: у випадку Юзевського, це була естетика, що противилася будь-якому примиренню з політичною реальністю комунізму і націоналізму, наголошуючи одночасно на потребі примирення сусідніх суспільств.»

Книжка Снайдера про Юзевського  вийшла три роки тому, але досі вона залишається невідомою в Україні. Наскільки я знаю, досі не появилося жодної україномовної рецензій, а поклики на неї можна знайти хіба що серед неукраїнських істориків. Що, безумовно, шкода. Зараз годі всерйоз дискутувати всерйоз про голодомор, спадок комунізму та роль націоналізму в Україні, не прочитавши  «Ескізів з таємної війни». Я не буду детальніше зупинятися  на її фахових вартостях, яких, коротко кажучи, є чимало – бо пишу цю рецензію не для свого цеху істориків, а для середньостатистичного інтеліґентного читача, якого не конче цікавлять  тонкощі історієписання.  Натоміть я хочу поділитися двома не зовсім ортодоксальними думками,  що виникають по прочитанню книжки – і  які мають пряме відношення до сучасної  Східної Європи взагалі, а України зокрема.

Перша стосується ролі спецслужб. Я не є прихильником «теорії змови», яка вважає, що великі події так направду є наслідком змови діяльності масонів чи закордонних розвідок. Вважаю  цю теорію однією з найпримітивніших викривлень історії – примітивнішою навіть за теорії соціального дарвінізму чи «класової боротьби».  Недовіра до «змовницьких» теорій не означає, однак, заперечення ролі спецслужб взагалі. Книжка Снайдера про Юзевського переконливо показує, якою великою була ця роль у 1920-1930-х роках. Ми мало знаємо, що робилося у пізніші десятиліття: архіви спецслужб відкриваються дуже повільно, коли більшість агентів і завербованих ними людей уже нема серед живих. Мої колеґи-історики, які мали доступ до спецархівів, твердять, що – до прикладу – історія національно-визвольного руху  виглядає не зовсім героїчною, бо декотрі з її героїв були свідомим чи несвідомим знаряддям у руках чужоземних служб. Особисто я  маю у своєму розпорядженні досі ненадруковані спогади упівця з Волині – людини безумовно чесної, яка відсиділа довгі роки у сибірських таборах. Він доказує, що крах УПА на Волині у повоєнні роки був наслідком глибокого проникнення совєтських агентів в українське підпілля.

Зрештою, наївно думати, що могло бути інакше. Кожна спецслужба має одним із своїх завдань глибоко проникнути у середовище противника – особливо, коли тим противником є організація, що стала на шлях збройної боротьби і терору. У книжці Снайдера вражає що інше: вона показує, наскільки цілі спецслужб співпадали  з інтересами самих терористів – знищити чи знейтралізувати тих, які виступали за примирення та компроміси.  Беручи до уваги цю «співпрацю» спецслужб та екстремістів, краще розумієш причини слабкості ліберального проекту у Східній Європі. Цієї думки особливо важко позбутися, коли думаєш про сучасну грузинську чи українську політичну кризу.

Моя друга не цілком ортодоксальна думка стосується умов, за яких стало можливим польсько-українське примирення. Без сумніву, воно навряд чи сталося без таких особистостей, як Генрик Юзевський – а разом з ним,  генерала Павла Шандрука,  митрополита Мирослава Скрипника, редактора паризької «Культури» Єжи Ґедройця та багатьох інших героїв, згаданих у своїй книжці Тімоті Снайдер.  До голови приходить, однак, не цілком політично коректне питання: чи візія Юзевського чи Ґедройця коли б небудь таки перемогла без «допомоги» Сталіна і Бандери? Цим двом останнім належить особлива «заслуга» у трансформуванні колишнього великого польсько-українського пограниччя  у дві окремі  етнічно-чисті (відповідно – польську та українську) території, до того ж розділені одна від одної державними кордонами? Іншими словами: чи Варшаві і Києву було б так легко помиритися, якби Львів і далі залишався польським?

У кожному випадку, доля ліберального проекту у Східній Європі ХХІ століття значною мірою залежатиме від того як довго, з одного боку,  при владі у Кремлі стоятимуть колишні КҐБ-істи, і наскільки  національна еліта у  Києві чи Тбілісі , з іншого боку,  «вестимуться» на ігри закордонних спецслужб.

Не варто, звісно, применшувати ролі доморощеної глупоти у роз’ятруванні українсько-українського чи грузинсько-абхазько-осетинського конфліктів. Як не крути,  серед сучасного київського політичного бомонду важко найти кого-небудь формату Юзевського чи Ґедройця. Виглядає, що природа, щедро видавши Україні на початку 1990-х років Горинів, Кравчуків і Юхновських, вирішила відпочити на теперішньому поколінні українських політиків. Єдине, що залишає промінчик надії, то це її (природи)  циклічність: кажуть, що спадковість передається не від батьків до синів, а через одне покоління – від дідів до внуків. Якщо покоління Яценюка і молодших за нього політиків виявиться  мудрішим за теперішнє, то політична модернізації Східної Європи таки дочекається успішного завершення.