| Групова динаміка українського суспільства. Терапія |
| Роман Кечур |
18.04.08 |
Розглядаючи крізь призму теорії Біона стан українського суспільства, приходимо до сумного діагнозу: соціум функціонує на рівні архаїчної, незрілої групи, в системі координат трьох базових позицій ("боротьба і втеча", "залежність", "надія на месію"). Діагноз – річ, безумовно, важлива, але недостатня. Для досягнення успіху потрібна терапія.
Для початку нагадаю: людина – істота групова. І це соціальне єство потенційно "сидить" у кожному з нас, навіть якщо ми на даний момент потребуємо самоти чи в силу обставин перебуваємо поза контактом з іншими. Тому життя у групі (чи то у сім’ї, в суспільстві, у шкільному класі чи трудовому колективі) є природнім для людини.
Вільфред Біон, ще раз нагадаю, показав, що можна розрізняти два рівні функціонування групи: перебування у одній із трьох базових позицій (архаїчний стиль) або у форматі робочої групи (функціональна зрілість). Кожен із названих станів не є застиглим, раз і назавжди визначеним способом життєдіяльності того чи іншого суспільства. Інтенції до регресу в стан базової позиції та зростання до рівня робочої групи наявні в усіх спільнотах, наша не є винятком. Ці дві інтенції завжди знаходяться у стані динамічної взаємодії, це постійний процес коливання між різними рівнями функціонування. Поряд із тим, можна говорити про певну схильність групи (що виростає з її традицій) до того чи іншого стану екзистенції.
Робоча група є, безумовно, вищим ступенем організації групи. Але не завжди оптимальним – це залежить від цілей, які стоять перед групою. Бо існують такі контексти, для яких найефективнішою буде, скажімо, та чи інша базова позиція. Наприклад, для групи вболівальників, які зібралась на стадіоні на футбольний матч, перебування в робочій позиції, напевно, зіпсувало б усе задоволення від процесу. Подібне можна сказати і про суспільства в періоди соціальних катаклізмів (війни, епідемії, чи, більш локально, Америка після 11 вересня або Париж часів арабських протестів тощо). У таких суспільно-історичних умовах базові позиції мають одну очевидну перевагу – саме вони дають суспільству рятівну ілюзію, яка допомагає пережити кризу з найменшими психологічними втратами. Але якщо ми говоримо про довгострокові стратегічні цілі суспільства, то, безумовно, найефективнішою формою його організації є саме робоча група.
Робоча група
Що ж таке робоча група?
Це такий спосіб життєдіяльності (рефлексії, комунікації та взаємодії) у групі, що передбачає реалістичні уявлення про свої цілі, завдання та ресурси – в т.ч. (що важливо підкреслити в наших умовах) про обмеженість часових ресурсів. Члени робочої групи здатні до кооперації та цілеспрямованої діяльності й спроможні терпіти фрустрацію та контролювати емоції. Така організація групи передбачає диференційованість групової ієрархії, вирішення проблем не винятково всім загалом, а шляхом створення спеціальних підгруп і делегування їм проблем та їх вирішення. Біон ці підгрупи називає "спеціалізованими робочими групами" – їх прикладами у суспільстві можуть служити суд (проблеми справедливості), армія (проблеми зовнішньої безпеки) тощо.
Робоча група дає можливість розвиватися новим ідеям, вона здатна розрізняти перехідні відтінки і нюанси в оцінках реальних ситуацій, спроможна вийти поза межі спрощеного емоційного поділу "добре-погано" ("чорне-біле").
Звідси зрозумілою стає легкість регресу робочої групи до архаїчної стану: адже нові ідеї завжди містять потенціал невизначеності, несуть у собі небезпеку неймовірного ускладнення картин довкілля та загрожують стрункій і зрозумілій концепції світу, яка є актуальною для групи. Отже, підтримка робочого стану групи є енергетично затратним процесом, що вимагає від учасників групи цілеспрямованих усвідомлених зусиль. Ці зусилля повинен докладати насамперед лідер групи.
Лідер
Лідером архаїчної групи, нагадаю, є особа, яка найкраще відповідає ілюзорним уявленням групи про реальність відповідно до однієї з трьох базових позицій. Тому лідера архаїчної групи вибирають не за діловими чи професійними якостями, а на підставі того, наскільки добре він може втілювати архаїчне уявлення групи про світ та задовольняти таким чином її примітивні бажання бути у безпеці та стабільності.
Лідером же робочої групи, навпаки, є не протагоніст базових позицій, а особа, здатна найкраще організувати процес функціонування групи. Методи роботи зрілої групи передбачають наявність сильної, добре розвинутої раціональної складової у лідера. Проте лідерські якості значною мірою визначає не стільки IQ (Intelligence quotient – коефіцієнт інтелекту), але й EQ (емоційний інтелект). Високий рівень EQ означає здатність лідера добре опановувати власні та групові емоційні стани. Він передбачає, зокрема, наступні навички:
а) не інсценізувати групову проблему (не включатись у неї несвідомо, реалізуючи архаїчний сценарій),
б) спроможність емоційно розуміти групу (співпереживати разом із нею),
в) уміння вербалізувати групове емоційне переживання (пояснювати групі її емоції).
Такий підхід передбачає, що лідер зокрема та правляча еліта загалом розуміють не лише явні, маніфестні смисли реальності, але й латентні значення того, що відбувається. При цьому світ прихованих смислів є надзвичайно багатогранним, багатошаровим. У несвідомому одні значення не заперечують інші, бо там немає принципу "або одне, або інше", а діє закон "і одне, й інше". Тому неоднозначність прихованих смислів не повинна дивувати, радше навпаки – стимулювати до пошуку доцільного максимуму значень. Наприклад, блокування трибуни ВРУ на маніфестному рівні означає одне: "ми блокуємо трибуну ВРУ на знак протесту проти приєднання України до ПДЧ". Натомість глибші, приховані конотації цієї дії можуть бути наступними: "ми готові на все, аби не бути в опозиції, а бути запрошеними у владу", "ми вже представляємо владу, бо на власний розсуд заблокували трибуну", "ми виграли у цій конкурентній боротьбі політичних сил – бо це ми, а не хтось заблокував трибуну", "для нас мета виправдовує засоби", "нам можна все, адже друзям все, а ворогам закон", "або по-нашому, або ніяк", "головне не результат, а участь – без нас не обійшлось" тощо.
Водночас лідерові та еліті необхідно не лише розуміти (усвідомлювати, що "означає" дана подія), але й простими та доступними словами пояснювати це суспільству (обирати оптимальний серед можливих латентних смислів та вербалізувати його). Відсутність адекватної вербалізації сприяє регресії групи до архаїчного стану. Проілюструємо цю думку ще одним прикладом, "газовим".
Одні лідери кажуть: "Ми повинні бути покірні, й всі проблеми вирішені", інші – "Ми повинні боротися, незважаючи ні на що". Тобто, в архаїчній групі дискусія демонізує Росію, якій можливо лише підкоритися (ідентифікація із нездоланним) або боротися на смерть ("боротьба і втеча").
Адекватний лідер робочої групи натомість повинен сказати приблизно таке: "Ми переживаємо важкі часи, потрібно затягнути пояси, ми будемо менше споживати газу, більше добувати свого, а держава допоможе найбіднішим". Тобто алгоритм дій лідера робочої групи передбачає три кроки: він повинен зрозуміти (насамперед, емоційно вчутись) емоційний стан групи, вербалізувати суспільний страх, а також запропонувати реалістичний вихід.
Але й ця умова не є остаточним рецептом функціональності групи. Реалізуючи свою стратегію, лідер повинен чітко розуміти і завжди пам’ятати, що таким кроком він значною мірою провокує агресію на свою адресу ("Йому там нагорі легко так думати, побув би він у нашій шкірі – маленьких нещасних людей"). Група настільки тривожиться, що описане реалістичне відношення, яке пропонує лідер, завжди зазнає атак, такого лідера завжди будуть підозрювати у зраді, корупції та черствості. Тому наступний етап управління робочою групою – це вербалізація лідером розуміння цієї тривоги, змішаної з агресією, та її прийняття. Це могло би виражатися приблизно у таких словах: "Я розумію, що ви боїтеся, бо така ситуація незвична, я зроблю все, щоб цей перехід був максимально плавний. Але рано чи пізно ми все одно перейдемо на світові ціни. До того часу ми повинні підготуватися заздалегідь". Тобто, функція лідера у цьому випадку – це контейнерування групових переживань страху і злості, яка полягає у тому, що лідер не заперечує (не ігнорує) переживання групи, а приймає і витримує їх без капітуляції. Цей крок є важким для виконання, оскільки лідер, як і кожна людина, інтуїтивно шукає для себе комфортних умов, тому має велику спокусу уникнути злості групи, переадресувати її "ворогам", озвучити позицію залежності тощо. А це прямий шлях до регресії на рівень базових позицій.
Технології: спеціалізовані робочі групи та наративи
Процедура контейнерування у груповому процесі є достатньо складною та передбачає застосування конкретних технологій. Зокрема:
1. В суспільстві повинні бути створені спеціалізовані робочі групи для опрацювання базових позицій. Ці групи (органи законодавчої, судової та виконавчої влади тощо) можуть, зокрема, адекватно виконувати свої локальні завдання, лише будучи аполітичними, сформованими не за принципом політичної функціональності. Якщо партії будуть позбавлені можливості формувати ці спеціалізовані групи "під себе", останні почнуть безсторонньо виконувати свої функції. Прикладів нефункціональності політизованих спеціалізованих груп у нашій державі стільки, що й шукати не треба. Вдамося до найбільш яскравого – Майдан як відповідь на діяльність ЦВК. Якщо ЦВК як спеціально створена робоча група з локальним завданням – безсторонньо організувати процес виборів – стоїть на службі політичної сили, то вона апріорі не може зайняти робочу позицію і просто виконувати свою роботу. Результат – свої інтереси група змушена відстоювати на Майдані – у базовій позиції. Це, власне, той випадок, коли архаїчна група спрацювала якнайкраще у конкретній суспільній ситуації. Але такі випадки є дискретними у часі, здорове суспільство, яке прагне керувати своїм життям, не може орієнтуватися на спорадичну активність доведеного до відчаю народу.
2. Інтерпретація подій через творення суспільного наративу, тобто системи понять, загальновизнаних позицій, "історій" про події теперішнього та минулого. Група і особа постійно перебувають у хаосі подій, що не мають самоочевидного смислу. Це факти, котрі можна розуміти як завгодно, або й не розуміти взагалі. Різниця між подією, що сталась у суспільстві, і досвідом цього суспільства полягає в осмисленні, вербалізації значення події. Цей смисл, зрозуміле значення подіям потрібно надавати, що і є функцією лідера та правлячої еліти. Вони повинні мати здатність до інтерпретації та творення суспільного наративу. Зрозуміло, що не йдеться про озвучення "об’єктивних" смислів подій – навряд, чи є спосіб перевірки "об’єктивності" чи "необ’єктивності" наданого події значення. Як це не дивно, але суспільний наратив до певної міри складається з міфів, у чому парадоксальним чином міститься його конструктивний потенціал. Не ставлячи собі за мету абсолютизувати ту чи іншу точку зору, лідери можуть пропонувати суспільству адаптивний погляд на минуле та сьогодення, так, щоб група мала відчуття власної континуальності та значимості.
Творення наративу – безконечний процес, суспільна ефективність його полягає саме у мінливості, незавершеності, постійному дослідженні й творенні нових значень. Як тільки пошук інтерпретацій зупиняється, знайдені смисли перетворюються в догми, які не служать суспільству, але навпаки – підкоряють його собі, не дають тверезо оцінювати реальність, викривляють картину світу, який постійно змінюється. Такими ригідними, застиглими навіки є наративи тоталітарних режимів – комуністичного, нацистського, режимів апартеїду чи релігійних сект.
Процес інтерпретації відбувається згідно зі своїми внутрішніми закономірностями, порушення яких веде до "застигання" наративу. Інтерпретування є покроковим наближенням до результату, процесом, що вибудовується за принципом спроб і помилок. Наприклад, суспільство переживає якусь подію. Один із лідерів дає їй інтерпретацію, але, як і кожна інша інтерпретація, вона не цілком пояснює реальність, суперечить якимось її аспектам. Тоді лідеру необхідно зробити півкроку назад, врахувати ці невідповідності й пояснити смисл події ще раз. Ймовірно, що і наступна інтерпретація не буде "достатньо доброю" – наближеною до реальності та зрозумілою суспільству. Тоді пошук смислу триває.
Проілюструємо прикладом кількох аварій на залізниці влітку 2007 р., коли з рейок сходили поїзди. Міністр транспорту пояснює: це терористичний акт. Невдала інтерпретація, бо дуже вже віддалена від наших реалій, які здатен оцінити пересічний громадянин: "Ми не Америка, навіщо ми потрібні терористам?! Внутрішні терористи – дуже вже безглуздий спосіб". Наступна інтерпретація: це пошкоджені українські залізничні колії. Ситуація, як у чеховському "Зловмиснику" – хтось щось відкрутив, щоб здати на металобрухт. Інтерпретація дуже наближена до нашої реальності, але занадто страшна для суспільства, бо ілюструє, в якому критично небезпечному для життя хаосі ми існуємо. Крок назад, наступна інтерпретація: це казахські виробники фосфору неправильно завантажили цистерни, тому вагони втратили рівновагу і зійшли з рейок. От це пояснення є достатньо добрим – воно подібне на правду та екстерналізує відповідальність: "Це не ми винні, це вони такі хаотичні, про що нам дуже добре відомо, – у нас спільне соціалістичне минуле". З іншого боку, м’яко натякає на наш власний хаос, який призводить до безконтрольності, – вагони перейшли саме через наш кордон і зійшли з рейок саме на нашій колії.
Влучна інтерпретація завжди є доброю інтервенцією у стан суспільства, сприяє утриманню групою робочого функціонального стану. Отже, узагальнимо принципи доброї інтерпретації:
– лідер повинен мати реалістичне розуміння події, її причин і наслідків;
– скеровувати свої пояснення на емоцію, яку подія викликає в групі (злість, страх, гордість чи інше, в залежності від адекватного розуміння причини);
– інтерпретувати не подію, а переживання групи;
– пояснюючи подію, порівнювати її з минулим досвідом даного суспільства, з подібним досвідом інших країн, а також із загальним світовим контекстом (наприклад, при поясненні інфляційних процесів не забувати, що внесок в інфляцію роблять не лише внутрішні політичні та економічні чинники, а й стан світової економіки).
Цікаво, що рівновагу в суспільстві підтримують не лише спеціалізовані робочі групи, а й групи в базових позиціях. Візьмемо до прикладу групу, яка формується на телевізійному шоу "Свобода Савіка Шустера". Вона виконує кілька катартичних ("очищуючих" через спеціально організовану гру) та стабілізаційних функцій для соціуму. По-перше, є рингом, де зустрічаються і міряються словесними силами політичні опоненти. По-друге, глядачі можуть спостерігати це шоу і залишатись у переконанні, що політики – нездари, що нічого не змінюється і ще довго не зміниться, краще знайомий хаос, ніж незнайомий порядок. Парадоксально, але такі переживання заспокоюють групу: світ залишається хай недосконалим, але знайомим і зрозумілим. Такі архаїчні групи протезують дефіцит зрілих інституцій.
Епілог
Виходячи з вищеописаного, можна з певною ймовірністю прогнозувати майбутнє. Виразно проглядаються два варіанти розвитку.
Перший – це поступове дозрівання українського суспільства упродовж тривалого часу, природнім шляхом, зі всіма набитими гулями і відчутими "на власній шкірі" уроками. Шлях цей, як і кожна еволюційна стратегія, є добрим, але з одним застереженням. Ніколи невідомо, скільки часу ми маємо для такого дозрівання, і чи маємо ми його взагалі. Бо відведений нам час, його тривалість залежить не від нас, а від зовнішніх (у даному разі геополітичних) обставин. А від нас залежить лише насиченість, ефективність використання цього часу.
Шлях другий – залучення до нашого розвитку сторонніх учасників, достатньо зрілих для того, щоб забезпечити нам адекватний контакт з реальністю. Цей шлях вже відомий Україні – це запрошення "варягів", які б мали добрий досвід управлінської діяльності, включно з навичками конструктивного лідерства. Такими "варягами" для нас можуть бути західні менеджмент та інвестиції зі свою структурою організації бізнесу. Такою організаційною структурою вже є, скажімо, УЕФА, а можуть стати НАТО та/чи ЄУ. Цей шлях викликає тривогу і неспокій, бо передбачає мало контролю з нашого боку. Тим більше, що сильні "варяги" і без нашого запрошення можуть втручатись, порушувати межі компетентності, які ми б для них хотіли визначити, дбаючи, очевидно, насамперед, про свої інтереси.
Зрештою, навряд чи ми маємо особливі можливості для вибору. Ці дві стратегії уже реалізуються, за більшої чи меншої нашої вільної волі. І без нашого усвідомлення... |
| Віталій Єлісєєв |
2008-04-19 20:56:44 |
| Стаття, на мій погляд, виглядає добре скомпонованою, глибокою по змісту. Деякі позиції автора відкривають нову перспективу, з другими погоджуюсь, інші заперечую. В любому випадку потрібна фахова дискусія.
Емоційно зачепило – УЕФА.
В п`ятницю їду по 700 – річчя в напрямку центра Львова, бачу ремонтують дорогу. Що сталось? В нас ще кажуть – мабуть в лісі щось здохло. Невже Садовий нарешті вирішив, що пора щось робити, щоб Львів не нагадував Багдад. Але вже біля Оперного театру згадав, та ні, бувший керівник «Самопомочі» готується до зустрічі гостей з підготовки Євро 2012, мабуть переживає, щоб кияни не знищили свої машини об Львівські дороги. Через півтора місяця Євро 2008 буде проходити в Астрії і Швейцарії. Якусь інформацію з цього приводу ми бачили (бачимо) по телевізійним каналам чи читали (читаємо) в пресі? Ні. Увага приділяється до Олімпійських ігор в Пекіні. Ще зимою у колеги - психотерапевта з Австрії я спитав, як іде підготовка до футбольного чемпіонату. Він здивовано на мене подивився і говорить: «Ти що футбольний вболівальник?» В Австрії і Швейцарії є десятки тисяч вболівальників футболу, але це зовсім не означає, що дві країни, де живуть міліони громадян мають переживати за задоволення їх бажань. Звісно, що є елементи престижу для цих країн, але престиж є і коли, наприклад, в 2005 р. місто Грац обирають культурною столицею Європи. Наш історічний досвід нагадує, що тільки в тоталітарних суспільствах, Олімпійські ігри використовувались з політичною метою показати потентність влади в очах власного народу та світу. Наприклад, Олімпійські ігри в Сочі, взагалі мають проходити в 2016 році, але декілька днів тому по російським каналам пройшла інформація про призначення мера Сочі керівником підготовки організації Олімпійських ігор в Росії. В телевізійному сюжеті показується як Сочінський мер робить «обход города». Він миттєво з допомогою державних виконавців закриває якесь кафе, знімає головного лікаря поліклініки за те, що є черги інвалідів (тут я згадую вже по – доброму нашого Садового). Цікаво, що українське МЗС направило свої пропозиції Росії щодо підготовки виводу черноморського флоту в 2017 році на що росіяни відповіли, що їм не цікаво обговорювати це питання. До 2017 року ще далеко. Але заради підготовки Олімпійських ігор 2016 року вже зняли такого корисного мера Сочі.
Це не другий шлях, як пише Роман Кечур. Це совдепія.
В наших умовах мабуть варто було зібрати до купи панів Ахметова, Суркіса, Коломойського, Димінського та сказати їм – господа, беріться за справу, футбол для вас більше ніж бізнес, створюйте оргкомітет разом з мерами міст, а уряд і адміністрація президента де потрібно вам допоможуть. Можливо ще поспівчувати п. Ахметову за вкладені власні кошти (200 млн. дол.) на будівництво стадіону в Донецьку, (біля 2 млрд. гривень держава виділила тільки на реконструкцію стадіону у м. Києві), також запропонувати йому відмовитись від ідеї виділення коштів (150 млн. дол.) на боротьбу з туберкульозом, а інакше як кажуть на «підігрів зони» (з такою кількістю хворих Україна дійсно може скоро стати зоною). Нехай краще вкладає в аеропорти і готелі (а пріоритет влади – боротьба з туберкульозом). І все. |
| ФО-ПА |
2008-04-19 21:49:00 |
| Шановні аналітичні диспутанти. Ідея прикладного психоаналізу, реалізована Вами, є великим досягненням per se, бо розділ цей - важливий і природний для психоаналітичного дискурсу, а ще й такий, про котрий завждли "тихенько мріють" практикуючі психоаналітики - має неабияке запотребування для соціальних систем у стані само-трансформації. Не так давно, бо аж рік тому, якнайповажніше товариство європейського групового аналізу на конгресі у одному з невеличких кур-ортів (цікаво: там "промишляв" філософськими роздумами про Фройдівську невдоволеність культурою раціоналіст-романтик, Томас Манн) нарікало на свою соціальну пасивність так сильно, що вивело цю проблему аж у титул конгресу. Воно, це товариство групових європейських аналітиків, думає, як дати собі раду з прикладним аналізом ще й досі, а Ваш сайт цю потребу вже зреалізував! Без усяких сумнівів, психоаналітичні "інтерпретації" соціальних і культуральних "справ" в Україні та поза її недемаркованими межами (як наприклад, у дописуваннях п. Єлісєєва В.Ю.) є більше, ніж на часі. Адже вони не лише будять лінивий до культури український розум, але й, на щастя, примушують цей розум запрацювати.
Отож, найперше, треба Вам подякувати і побажати максимального і радикального максималізму.
Тепер, одначе, дозвольте декілька контрапунктів.
1. Вільфред Біон формулював свої теоретичні погляди на основі роботи з групами ПАЦІЄНТІВ. Власне кажучи, він не мав особливого досвіду ані з соціальними "механізмами" позасвідомого, ані з технічними способами це позасвідоме "засвідчувати".
2. Будь-яка група, - якщо ми б хотіли розглядати її як специфічну конфігурацію людей у психоаналітичному сенсі, - їснує лише у так званому "заданому психоаналітичному просторі". Сюди НЕУХИЛЬНО належать місце, час, ритм, певна захищеність (так звані "кордони сеттінгу"), а головне - завдання групового процесу: з’ясування позасвідомої площини функціонування групи. Без єдності сеттінгу та завдання група не повинна б розглядатись як "група" - незалежно від кількості її учасників. Чи можливо це переносити на масові психологію - залишається великим і цікавим, проте - ПИТАННЯМ.
3. Можливо тому ще Фройд, а за ним психоаналітики, які цікавились культурою і соціальними процесами, надаваои перевагу поняттю масової психології. Що й казати: у суспільстві є надто різні соціальні верстви, є класи, прошарки, касти і т.ін., і вони між собою практично не перетинаються, а тому, - МАЮТЬ НАДТО РІЗНІ СПОСОБИ І МЕХАНІЗМИ ДОСТУПУ до колективного позасвідомого і його опрацювання. Годі очікувати, що у суспільстві всі його фігуранти перебувають у єдиній базові позиції ОДНОЧАСНО. А тому, інтепретація стану суспільства, по-суті, неможлива. Що, натомість можливо, так це "інтепретація" певної і "" гомогенної підгрупи, яка є виразником базових суспільних потреб у вигляді однієї з Біоновських позицій. Та й то лише тоді, якщо можлива комунікація між "лідером" (чи людьми які персоніфікують лідерів) і певною соціальною підгрупою. Савік Шустер інтуїтивно (а може і не зовсім так вже інтуїтивно) створив сеттінг для групи, чому й його програма створює ілюзію екстраполяції на все суспільство.
4. Цитата (Фройд: "Невдоволення культурою, 193о): "Внаслідок цієї первинної (тут - агресивноЇ) ворожості між людьми культурне суспільство постіно перебуває під загрозою розпаду. Тому до інтересів робочої спільноти (пізніше цей термін і став "робочою групою" - прим. авт.) зовсім не належить утримування цілісності такого суспільства, бо ж природні інстинктивні потяги є сильнішими, ніж потреби та інтереси розуму. Культура, натомість, повинна запропонувати усе можливе, аби помістити агресивні потяги людства у рамки, а прояви природної агресії зводити нанівець завдяки реактивним утворенням (тут - конструктивним проявам, прим. авт.)." КІНЕЦЬ ЦИТАТИ. Відтак, у масовій психології роль сеттінгу відіграє культура, а не лише ПОЛІТИКА (хіба що її слід розглядати як один із проявів "Культури").
5. І ще одна цитата у вільному переказі (Маріо Ердгайм, провідний сучасний етноаналітик зі Швайцарії, у книзі "Суспільна продукція позасвідомого" , 1975): опрацювання групового позасвідомого можливе лише у групі, причому завдяки регресії (а це вже справа технічна - прим.). Але "біда" ще й у тому, що таке вдається доволі рідко, бо всяке опрацювання позасвідомого у соціальній групі виходлить потім за її межі і тому доводиться мати справу зі щораз більшими і більшими суспільними інститутами. Додам від себе: можливо,- на щастя цивілізації, - будь-який тоталітаризм і усяка деспотія, що хочуть "зачинити" суспільство у рамках єдиної та незмінної "інституції", приречені на невдачу. |
| ntr |
2008-04-21 20:54:47 |
| Не претендуючи на той професійний рівень оцінки, який задемонстрували попередні коментатори, скажу просто: Роман! Це круто! Особливо, починаючи від спеціалізованих груп та наративів. Направду! Щось з того, що діється таки стає яснішим. Чекаю коли цей "препаруючий" диптих перетвориться на трилогію :) |
| Андрій |
2008-04-25 09:49:18 |
| Прочитав. Цікаво. Шкода але проблема з робочими групами. |
| pmm21 |
2008-04-27 15:16:01 |
| Стаття мені дуже сподобалася, — давно не читав настільки професійного тексту, тим більше з під пера вітчизняного автора.
Але чомусь хочеться «причепитися» до прикладів. Цікаво чому?
Хоча я впевнений, що автор мав то на увазі, але треба було все ж таки це акцентувати — блокування трибуни чи то в раді минулого скликання БЮТ-івцями та «Наш-о-У-ю» чи то Регіоналами в раді цього скликання має той самий (зазначений у статті) латентний зміст, — приводи для блокування різні.
Стосовно катастрофи на залізниці — вона, на фоні відкритої кримінальної справи на Рудьковського, без свідомо асоціюється із «непрофесіоналізмом бувшого уряду», а між тим мені дуже цікаво чи спромоглися би «Надія Нації» чи «Гаряче Серце» придумати щось ліпше ніж «То терористична атака…» якби раптом опинилися на його місці. Чесно кажучи не впевнений, бо така подія означає не лише реальну але й позасвідому катастрофу — провал месіанської місії, на яку так розраховують більшість політиків сьогодення, і яка (пробачте мені за кощунство) підживлюється спогадами про майдан. Але майдан то святе, а святі речі не можна змішувати з людськими — позасвідомими сподіваннями стати отим новим месією, щоб потім жити у Раю і всіх хто був поруч із Тобою туди взяти! А якщо не вийшло з месіанством, — тоді вже хочеш-не хочеш, але приходиться переходити до іншого сценарію — наприклад, «боротьба – втеча», що, до речі, даний момент часу реалізується в рамках «Українського прориву»… Тому окремим реченням добре було б зазначити, що в реальності сталася випадкова подія — потяг зійшов з рейок, а далі включилися позасвідомі механізми розщеплення (…) і далі по тексту. Міністр транспорту відповідальний лише в тому сенсі, що він, будучи представником робочої групи, включився у позасвідому динаміку нашого народу: «моя хата з краю — я нічого не знаю» / це може статися з ким завгодно, але не зі мною / то лише мої вороги могли мені заподіяти — себто сусіди.
Через ці нюанси представники біло-блакитної інтелігенції зможуть у статті побачити певні політичні симпатії автора (через ті самі, хай їм грець, позасвідомі мотиви), а відтак — не заглиблюватися у її аналітичний зміст. А між тим їхні представники у газовому питанні теж вміло апелюють до еволюційно сформованої емоційної «правди» нашого народу (чи, принаймні, якоїсь його частини) — «краще будь-кому у ноги вклонитися, але не віддати зайвої копійчини із власної кишені» / «краще жити у приймах у теплій хаті, аніж у власній мерзнути» …
Цікаво, що месіанська позиція виявилася настільки валентною у нашому суспільстві, що в неї намагається «стати» навіть «парубок з Донбасу» і ще один «молодий амбітний політик». А може і не один? |
| Orest |
2008-05-03 23:31:36 |
| 2 ФО-ПА: що писав Біон у відповідь на поставлене ПИТАННЯ (Bion W. Experiences in Groups and other Papers. London: Tavistock Publs. 1961)
"McDougall і Le Bon, очевидно, виходять із гіпотези про те, що про групову психологію можна говорити тільки тоді, коли в одному місці одночасно збирається певна кількість людей; нічого проти цього не заперечує і Фройд. Але, на мій погляд, ніякої зустрічі для цього не потрібно – хіба тільки при необхідності проводити наукове дослідження, в подібному сенсі можна сказати, що для того, щоб показати наявність переносу, необхідна зустріч аналітика і особи, яку він аналізує.
Тільки спільна зустріч створює адекватні умови для того, щоб можна було наділити групу специфічною характеристикою. Тільки коли члени групи достатньо добре між собою зблизяться, можна дати інтерпретацію, не викликаючи великого шуму; до того ж всі учасники повинні самі впевнитися в існуванні тих опорних пунктів, що привели до інтерпретації. Тому і необхідно обмежувати число членів групи і ступінь їх розпилення в просторі. Так, що групі важливо збиратися в певному місці і в певний час з причини цих чисто технічних причин, хоча ДЛЯ ВИНИКНЕННЯ ВЛАСНЕ ГРУПОВИХ ФЕНОМЕНІВ ЦЕ ГРАЄ НІЯКОЇ РОЛІ [виділення моє – О.].
На мою думку, неперервність соціальної структури у часі є функцією робочої групи.
Як у випадку з вирізненням організованих і неорганізованих груп, так і при прояві часового фактору, ми, як я вважаю, маємо справу з двома різними категоріями психічної діяльності, які одночасно протікають в одній і тій же групі індивідів. Час є суттєвим фактором для функції робочої групи, тоді як для активності груп в базовій позиції цей фактор ніякої особливої ролі не відіграє. Функції групи в базовій позиції активуються ще до того, як групі вдалося зібратися разом в певному місці, вони продовжують діяти і після того, як група розпадеться. Тому варто сподіватися, що спостереження за безперервністю групи може призвести до аномальних і суперечливих результатів, якщо тільки не зрозуміти, що всередині групи в один і той же час діють два різних способи психічного функціонування." |
| указывает |
2008-07-26 15:35:01 |
| Складывается впечатление, что первый путь на который |
| Кудельский Николай |
2008-07-26 16:22:30 |
| Извините, не туда нажал! Складывается впечатление, что первый путь, о котором говорит Роман Кечур является лучшим для украинского общества. Постепенное дозревание (пусть с ушибами, и с шишками, набитыми в процессе приобретения собственного опыта, плюс затраченное время) - есть путь зрелости или путь формирования рабочей группы. Второй же путь - это путь кастыля. Варяги, УЕФА и прочие напоминают в этом случае маму или папу, которые программируют ребенка на "правильное" выполнение какого-либо действия: "делай так". Такое обучение напоминает Берновские трансакции по типу "родитель-дитя", когда "адаптированному" ребенку (украинскому обществу) приходится подчиниться, делать так как показывает "родитель" (например, НАТО). В этом случае "родитель" в силу большего опыта уже знает путь, а ребенку приходится поверить и подчиниться, т.е. идти за папой/мамой держа их за руку. Такой способ обучения конечно возможен, но к сожалению исключает собственную творческую переработку усвоенного, самостоятельный поиск пути. Мне кажется, что такой способ поведения, обучения характерен для украинского общества, учитывая, что оно в процессе своего исторического развития существовало в позиции "адаптированного ребенка" либо повинуясь Российской империи, Польше либо бунтуя, что продолжалось сравнительно недолго. Опыта Самостоятельного, креативного существования в позиции "Свободного ребенка" Украина и украинское общество почти не имеет, или имеет весьма непродолжительный, с точки зрения исторического развития. Отсюда страх, поиски врагов, спасителя и т.п. Поэтому необходимо продолжать набивать шишки, приобретать опыт, "зреть". Это есть процесс выработки собственной идентичности. И в этот период особенно остро стоит вопрос о национальном лидере, который смог бы, как справедливо отмечает Р. Кечур, понимать как эмоциональные состояния группы, отзеркаливать их, так и принимать их, выдерживать без капитуляции, а также находить рациональные способы действования для группы. Такому национальному лидеру необходимо быть "государственным человеком". Возникает закономерный вопрос: "Существует ли вообще такой лидер или это идеал, собирательный образ навеянный психотерапевтическими размышлениями?" Этот вопрос к Роману Кечуру и всем заинтересовавшимся. |
| Orest |
2008-08-10 10:21:54 |
| до п.Кудельського: позиція "Вільної дитини" надзвичайно приваблива - але чи є у нас час для таких забав? |
| Кудельский Николай |
2008-08-13 20:29:17 |
| Уважаемый (ая) Orest. Речь идет не о позиции "Свободного ребенка", а о зрелости, о сильном Эго, которое может эффективно перерабатывать информацию на разных уровнях и главное - САМОСТОЯТЕЛЬНО принимать решения. Время, для того чтобы сформировать собственное самостоятельное Эго, достичь идентичности, конечно же необходимо немалое. Точно так же как и ребенку чтобы стать взрослым необходимо достаточно длительное время. Именно сильное Эго и сформированная идентичность - это то, что необходимо нам. Знаете мне пришла в голову мысль о ребенке вундеркинде, который в свои 11 лет учится уже в университете. Он преуспевает и даже опережает своих сокурсников в математике. Но в в других делах в силу возраста еще не компетентен. Ну например, он не ходит на свидания с девушками и прочее. Вместо этого он конструирует модели самолетов. Его старшие товарищи ему говорят "Эй, давай бросай свои игрушки, пойдем с нами на дискотеку, там девушки, пообщаешься с ними и т.п." Товарищи даже обещают нашему вундеркинду научить его знакомиться с девушками. Для него же еще, в силу возраста и несформированной в этом аспекте идентичности, общение с девушками неинтересно. Мораль: способ предложенный Р. Кечуром - пригласить варягов дабы они нас (украинское общество) научили, показали, объяснили, чтобы мы побыстрее развивались - неактуален, т.к. общество еще не на той ступени развития, у него другие задачи, интересы. Однако в Вашем вопросе: "...але чи є у нас час для таких забав?" мне понимается следуещее: "Украина и украинское общество должно поскорее повзрослеть, игнорируя при этом все законы взросления, ибо в противном случае нас ждет нечто ужасное (мы проигаем в конкурентной борьбе например, или в сравнении с европейцами будем выглядеть менее цивилизовано)". Я правильно Вас понял? Предлагаю продолжать набивать шишки и взрослеть, постепенно, приобретая опыт, форимируя СВОЮ, Уникальную Национальную ИДЕНТИЧНОСТЬ! |
В звязку з оновленням сайту функція додавання коментарів тимчасово недоступна. |
|
Версія для друку